Київська митрополія була утворена у складі Константинопольського Патріархату на підставі факту хрещення Руси-України. Ні точної дати її утворення, ні самого акту утворення історія не зберегла. На підставі історичних джерел вважається, що вона існувала вже за князя Володимира, але можливо утворювалася і раніше – за часів «Аскольдового хрещення» у патріаршество святителя Фотія Константинопольського (друга пол. ІХ ст.). Зокрема, сам святитель Фотій свідчить про те, що русичі, які були до того ворогами Візантії, охрестилися і прийняли до себе єпископа. А у деяких списках літопису саме Фотій, який правив більше як за сто років до часу Хрещення Руси 988 року, названий Патріархом, який поставив першого Київського митрополита Михаїла.

Слід відзначити, що у Візантії ІХ – ХІ століть була поширеною думка, що народи, які прийняли від неї хрещення, разом з канонічною церковною залежністю від Константинопольського Патріархату потрапляють і у політичну залежність від Візантійської імперії. Яскравим прикладом цього є історія Болгарського царства цього періоду. Підтвердженням цього факту є також те, що Київським князям після Хрещення Руси імператорами визначалися придворні почесні титули, проте не високого рангу. Самі князі цих титулів не визнавали і не вживали.

Такий стан речей пояснює, чому князь Володимир не просив хрещення «від греків», а пішов війною на Візантію, захопив Херсонес і поставив імператорам (тоді було два співправителі) вимогу: «Якщо не сотворите мені цього, то місту вашому (Константинополю – авт.) учиню, як і цьому». Він вимагав віддати за нього сестру імператорів Анну, у зв’язку з чим погоджувався охреститися.

Історія з хрещенням самого князя Володимира була туманною ще у часи преподобного Нестора літописця (кін. ХІ ст.), не до кінця вона вияснена і зараз. Літопис описує хрещення Володимира у Херсонесі, проте автор тут же додає, що деякі «несвідомі люди» кажуть, що князь хрестився у Києві, а інші кажуть, що у Васильєві (сучасний Васильків, тоді – резиденція князя). На користь хрещення у Василькові висувають і саму назву міста по хрестильному імені Володимира – Василій, що з грецької означає «цар». Однозначної відповіді на питання, де саме хрестився Володимир, історики дати не можуть. Цілком можливо, що князь охрестився вдома (у Києві чи Василькові), але явно християнином почав себе показувати лише після захоплення Херсонесу і одруження на візантійській царівні Анні.

Подібною є історія і з хрещенням княгині Ольги, яка, за літописом, охрестилася нібито у Константинополі. Але інші джерела спростовують цю версію. Правдоподібно, що Ольга хрестилася ще в Русі, але відкрито виявляти свою нову віру стала тільки після візиту до Константинополя та складання з себе офіційних державних обов’язків правительки на користь сина Святослава.

Заплутаною також є історія з Анастасом Корсунянином, який, за літописом, допоміг Володимиру оволодіти Херсонесом. Його князь поставив настоятелем у новозбудований кафедральний храм Богородиці – Десятинний, а клір церкви було складено з корсунських священиків. Анастас не був архієреєм, а тільки священиком. Чому тоді саме він, а не митрополит, очолив духовенство кафедрального храму і чому там служили саме корсунські священики – залишається загадкою. Керував Десятинною церквою Анастас аж до 1018 р., коли разом з Болеславом Польським втік з Києва.

Цікавою є згадка літопису під 1039 р.: «Освячена була митрополитом Феопемптом церква святої Богородиці, яку збудував Володимир, батько Ярослава» ще у 991 – 996 рр. Саме під цими роками двічі згадується у літописі будівництво Десятинного храму, але жодного разу не згадується про власне його освячення. Чи не означає це, що Десятинна церква не входила у юрисдикцію Константинопольського Патріархату, а тому її і освячував митрополит Феопемпт? До речі, він – перший митрополит Київський, який згадується в «Повісті минулих літ».     

Так чи інакше, але саме з хрещення киян 988 року Києво-Руська держава офіційно стала християнською, а відтак – отримала першу усталену церковну структуру в статусі митрополії. За даними, які відомі з історичних джерел, можемо реконструювати наступні права, які мала Константинопольська патріархія щодо Київської митрополії.

Патріархи обирали і поставляли Київських митрополитів. Право поставлення митрополитів в межах своєї Церкви було закріплене за Константинопольським Патріархом ще 28-м правилом IV Вселенського собору. Але у тому ж правилі визначено, що Патріарх поставляє не обраного ним самим, а попередньо обраного в митрополії кандидата. Так що формально Патріарх, сам обираючи кандидата на Київську митрополію, перевищував надані йому права, що згодом, у XV ст., було виправлено. Кандидати на єпископів обиралися і поставлялися за згодою князя в самій митрополії, хоча були випадки, коли єпископами ставали і кандидати-греки (очевидно, якось пов’язані з митрополитом). Патріарх мав право візитації митрополії, однак за весь час буття Київської митрополії при Києво-Руській державі цим правом він жодного разу не користався. Вперше в українських землях свого першоієрарха побачили лише у 1589 році. Патріарх мав право приймати апеляції на судові рішення митрополита, якщо для цього були поважні причини, але й цим правом фактично не користався. За Патріархом залишалося вирішення важливих богословсько-догматичних, канонічних, та практично-богослужбових питань. Патріарх визначав місце перебування митрополита (хоча це право залишалося формальним і на нього не зважали при перенесенні резиденції митрополита до Володимира–на-Клязьмі, а потім до Москви).

Від початку свого буття Київська Митрополія мала особливий статус, серед інших митрополій Константинопольського Патріархату, хоча і числилася в каталозі митрополій у шостому десятку. Вона знаходилася на значній відстані від Константинополя, у незалежній Київській державі за кордонами Візантії. За територією та кількістю вірних митрополія часом перевищувала всю решту Патріархату, а її паству складало слов’янське (не грецьке) населення.

Тому, наприклад, грамоти до Київських митрополитів оформлялися печаткою, яка відповідала статусу самоврядних архієпископів, а не статусу звичайних митрополитів Патріархату. Слід відзначити, що у грецькій  традиції титул архієпископа стоїть вище за титул митрополита. Сам Константинопольський Патріарх носить титул «Архієпископ Константинополя – Нового Риму». Титул «архієпископ» деякими Київськими митрополитами XVI –XVII століть вживався разом з титулом «митрополит».

Не однозначний початок буття Київської Митрополії вилився у перший серйозний конфлікт, який стався за князя Ярослава Мудрого. Літописи повідомляють, що між ним та візантійцями сталася війна, яка тривала три роки.

«У рік 6551 [1043]. Послав Ярослав Володимира, сина свого, на Греків і дав йому воїв многих, а воєводство доручив Вишаті, отцю Яневому.

І рушив Володимир на Царгород у човнах, і прийшли вони на Дунай, а від Дунаю пішли до Царгорода. І знялась буря велика, і розбила кораблі русі. І княжий корабель розбив вітер, і взяли князя [Володимира] в корабель Івана Творимирича, воєводи Ярославового. Інші вої Володимирові викинуті були на берег, числом шість тисяч. І коли хотіли вони вернутися в Русь, то не пішов з ними ніхто із дружини княжої. І сказав Вишата: «Я піду з ними». І висів він із корабля до них, сказавши: «Якщо живий буду — то з ними, а якщо загину — то з дружиною». І пішли вони, маючи намір [добратися] в Русь.

І була вість грекам, що побило море [кораблі] русі, і послав цар, на ім’я [Костянтин] Мономах, услід за руссю чотирнадцять суден. Тоді Володимир з дружиною, побачивши, що вони йдуть за ними, [і] пішовши | назад, побив судна грецькі. І вернулися вони в Русь, посідавши в кораблі свої. Вишату ж [греки] схопили з викинутими на берег [русами]. І привели вони їх до Царгорода, і осліпили багатьох русів. А по трьох літах, коли настав мир, одпущений був Вишата в Русь до Ярослава».

Наслідком цієї сутички стало значне охолодження у відносинах між Київською державою і Візантією, що позначилося і на Церкві. З одного боку, Київська держава Ярослава Мудрого стала однією з найбільших і наймогутніших країн Європи, свідченням чого є численні династичні шлюби між родиною князя і європейськими королівськими домами. З іншого боку, князь Ярослав мав підстави побоюватися, що Русь з часом може повторити долю Болгарії, яку імперія підкорила собі у 1018 р.

Цими обставинами пояснюється бажання князя мати в Києві митрополита, поставленого без участі Візантії, тобто мати фактично автокефальну Церкву, як її, свого часу, мали болгари. Кандидатом на митрополита був визначений Іларіон – пресвітер церкви Спаса на Берестові (тоді – біля заміської резиденції князя, нині – поруч з Лаврою). Він був поставлений собором єпископів митрополії за згодою з князем. Митрополиче достоїнство Іларіона Патріархат не визнавав, але і не вступав у прямий конфлікт з князем Ярославом. Слід відзначити, що під час свого перебування в Києві Патріарх Константинопольський Варфоломій у промовах високо оцінював діяльність благовірного князя Ярослава Мудрого.

Після смерті князя у 1054 р. митрополит Іларіон пішов на спокій до Печерського монастиря, а з Константинополя був присланий новий митрополит. Митрополит Іларіон однозначно визнається українською і російською церковно-історичною наукою законним митрополитом, а його «Слово про Закон і Благодать» є цінною богословською і літературною пам’яткою цього періоду.

Наступною спробою автокефалії було поставлення на митрополита Климента Смолятича 1147 р. собором єпископів митрополії за згодою князя Ізяслава. Проти цього виступили два єпископи, родом греки. Літопис це описує так:

«[Неділя 27 липня 1147 року. Цю дату Ізяслав Мстиславич обрав для поставлення Клима Смолятича митрополитом не випадково; в цей день була не лише неділя; це — день пам’яті св. Пантелеймона, патрона Ізяслава Мстиславича; Пантелеймон — хрестильне ім’я Ізяслава.]

У той же рік поставив Ізяслав [Мстиславич] митрополитом Клима Смолятича, русина, вивівши [його] з [города] Заруба,— а був він чорноризець, і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було,— тому що сказав чернігівський єпископ: «Я довідався, що єпископам, зійшовшись, належить митрополита поставити».

Отож зійшлися чернігівський єпископ Онофрій, білгородський єпископ Феодор, переяславський єпископ Євфимій, юр’євський єпископ Даміан, володимирський Феодор. Новгородський Нифонт [і] смоленський Мануїл сказали: «Нема того в законі, щоб ставити єпископам митрополита без патріарха. Лише патріарх ставить митрополита. І ми обидва не поклонимося тобі, ні служитимемо з тобою, бо не взяв ти єси благословення [ні] в святій Софії, ні від патріарха. Якщо ж ти це здійсниш — отримаєш благословення від патріарха,— то тоді ми тобі поклонимося. Ми обидва взяли від Михаїла від митрополита рукописання, що не належить нам без митрополита у святій Софії служити». Він же, Онофрій таки чернігівський, тяжко сердячись на них за це, сказав: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова в нас є святого Климента. Адже ставлять греки рукою святого Іоанна». І тоді, обдумавши, єпископи головою святого Климента поставили його, [Клима], митрополитом».

На цей період припадають значні внутрішні заворушення і боротьба за великокняжий престол у Києві. Головними суперниками князя Ізяслава були чернігівські Ольговичі. Боротьба між різними партіями позначилася і на долі Київської Митрополії.

Разом з Ізяславом митрополит Климент у 1149 році мусив тікати з Києва, але у 1151 р. повернувся разом з ним назад. Константинопольський Патріарх не тільки не визнавав Климента митрополитом, але й підтримував новгородського єпископа Нифонта, який фактично очолив боротьбу з митрополитом-русичем. Нифонт помер 1156 р. у Печерському монастирі, чекаючи приїзду поставленого Патріархом митрополита Костянтина. Того ж року Климент був позбавлений престолу князем Юрієм, який зайняв тоді Київ, і якого благословив Костянтин у Софії, а Ізяслава прокляв.

За два роки зміни на княжому престолі знову позначилися на престолі митрополичому. Вже Костянтину довелося тікати в столицю Олеговичів – Чернігів. «Мстислав же [Ізяславович], і Володимир, і Ярослав увійшли в Київ [1158 р.] місяця грудня у двадцять і другий [день]. І кликали вони Ростислава [Смоленського]. Ростислав тоді послав до них [бояр] Івана Ручечника і Якуна [Мирославича], мужа від смольнян і [мужа] від новгородців, сказавши їм, [князям]: «Якщо ви мене правдиво кличете з приязню, то я таки піду до Києва на свою волю, щоб вам правдиво мати мене за отця собі і під моїм вам послушенством ходити. І це я вам заявляю: не хочу я Клима в митрополії бачити, тому що не взяв він благословення від святої Софії і від патріарха». Мстислав же завзято сперечався за Клима, кажучи так: «Не буде Костянтин в митрополії, бо він кляв мені отця». Іванко ж, почавши тяжкі переговори, пішов до князя Ростислава.

І прийшов він до Смоленська, і переповів усі речі князю своєму, і Ростислав послав сина свого найстаршого Романа до Києва із приязню, і зустрів його Мстислав у Вишгороді. Але тут сталася суперечка між ними обома: Ростислав Клима не хотів митрополитом, а Мстислав Костянтина не хотів, який був висвячений патріархом і великим собором Константинограда. Суперечка продовжувалася, і оскільки була вона запеклою між ними, то тоді вирішили обидва [князі], що не сісти їм обом, [Климові й Костянтинові], на столі митрополичому. І на тім цілували вони удвох хреста, що привести їм іншого митрополита із Царгорода».

Того ж 1159 р. митрополит Костянтин помер у Чернігові; він заповів, щоб його тіло викинули псам; так і було зроблено, але на другий день, за велінням Святослава Ольговича, митрополита поховали в Спаському соборі. У серпні 1160 р. до Києва прибув новий митрополит - Феодор грек, якого, за обопільною згодою, визнали і князі-суперники. Але після смерті Феодора у 1163 р. знову сталася суперечка через Климента.

«У рік 6672 [1164]. Прийшов митрополит Іоанн в Русь. І не хотів його Ростислав прийняти, тому що відрядив був Ростислав [боярина] Гюряту Семковича до царя [грецького Мануїла Комнина], намагаючись настановити Клима [Смолятича] на митрополію. А повернувся Гюрята назад із [града] Олешшя з митрополитом [Іоанном] і з царевим послом.

І прислав цар дари многі Ростиславу — оксамити, і паволоки, і всяке узороччя різноманітне. При цьому посол царя говорив Ростиславу: «Мовить тобі цар: «Якщо приймеш ти прихильно благословення від святої Софії, буде тобі митрополит Іоанн». Великий же князь сказав до царевих послів: «Я цього митрополита задля честі і приязні царевої і патріаршої прийму, але надалі, якщо патріарх без волі нашої всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо [його], а будуть обирати єпископи». І тоді ввів він митрополита з честю в Київ, а послів відпустив до царя з дарами і з приязню великою».

До зруйнування Києва татарами 1240 р. Константинополь ревно оберігав своє право визначати кандидатів на митрополита. Але після падіння Київської держави, а також у зв’язку зі скрутним становищем Візантії (частково окупованої 1204 р. західними хрестоносцями), ситуація змінилася.

Слід зазначити, що прецедент обрання митрополитом Климента Смолятича за князя Ізяслава згодом був покладений в основу рішення Собору Київської Митрополії у Новогрудку 1415 р. Тоді, через конфлікт з митрополитом-греком Фотієм, який перебував у Москві та мав підтримку від Константинополя, Собор вирішив поставити окремого митрополита власним рішенням. Ним став Григорій Цамблак.

Але це  - вже інша епоха.

єпископ ЄВСТРАТІЙ,

кандидат богослів’я,